Як практичний психолог коледжу, я часто говорю зі студентами про стресостійкість та психологічну гнучкість. Але іноді найкращі лекції з резільєнтності ми слухаємо не в аудиторіях, а в залі театру. 🎭

Цей вечір ми планували ще з серпня, коли з подругою Анною Черних нарешті купили квитки. І ось сьогодні вщерть заповнена зала Вінницького театру ім. Садовського прожила виставу «Ніч у Лісабоні» від акторів Донецького драмтеатру з Маріуполя.

Сюжет за класичним романом Ремарка розгортається довкола теми біженців Другої світової війни. Але театр миттєво зруйнував безпечну дистанцію часу. Розмови зі сцени про втрачені паспорти, кордони, нескінченне очікування рятунку та страх перед невідомим майбутнім сьогодні у Вінниці звучали як дзеркало нашого сьогодення. 💔

Як для психолога, для мене найсильнішим емоційним та професійним ударом стало усвідомлення: актори, які самі втратили свій дім і рідну сцену в Маріуполі, грали історію про втікачів із такою чесністю, що грань між грою та реальністю зникла. Неймовірна гра Володимира Горянського та всієї трупи тримала в заціпенінні дві години. 🎞️

Чому цей досвід — про резільєнтність?
Цей вечір приніс багато сліз та глибоких рефлексій. Але разом із тим — це потужний терапевтичний заряд сили. Резільєнтність — це не про те, щоб не відчувати болю. Це про здатність продовжувати жити, творити та ділитися світлом попри руйнацію навколо.

Дивитися на людей, які попри все продовжують створювати мистецтво, та розділяти ці емоції з близькою людиною — ось те, що повертає заземлення та віру в людину. 🙏 Навіть у найнайпохмурішу ніч наша гідність, здатність до емпатії та внутрішня свобода залишаються тим, що ніхто не здатний у нас відібрати.